Організація процесу сільської електрифікації у повоєнну добу в Україні (друга половина 1940-х – перша половина 1960-х років)

Анотація

Стаття присвячена аналізу характерних рис і особливостей організації та здійснення в Україні сільської електрифікації протягом першого повоєнного двадцятиліття (1945-1965 рр.).

Автором розглянуто повоєнні радянські урядові постанови щодо розвитку сільської електрифікації. Владою передбачалося застосування електрики передусім у виробничих процесах, роблячи ставку на використання відновлювальних джерел енергії та/або місцевих дешевих видів палива. Цей процес відбувався в умовах адміністративно-командної системи, він санкціонувався і спрямовувався централізовано, директивним шляхом на вищому державному рівні.

Визначено три періоди здійснення цього процесу:

– друга половина 1940-х років – початок повоєнної електрифікації у поєднанні з відбудовою найнеобхідніших виробничих та інфраструктурних об’єктів;

– 1950-ті роки – активне будівництво автономних електростанцій і створення локальних електромереж у сільській місцевості;

– перша половина 1960-х років – проведення суцільної електрифікації сіл із централізованим підключенням їх до єдиної державної електромережі.

Постачання обладнання, монтаж, ремонт, нагляд і обслуговування сільських енергетичних установок здійснювали обласні контори Республіканського тесту (згодом Головного управління) сільської електрифікації («Укрсільелектро»/«Укрголовсільелектро»). Проте ефективність його залишалася доволі низької, а якість виконаних робіт викликала численні нарікання.

Електрифікація коштувала чималих коштів, відбувалася нерівномірно і залежала від низки місцевих умов (наявність поруч річок, родовищ палива, індустріальних об’єктів, транспортного сполучення тощо).

Дослідження базується на матеріалах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки.